Зощенко пригоди мавпи читати онлайн. Пригоди мавпи. Зощенко Розповідь. Інші перекази та відгуки для читацького щоденника

Михайло Зощенко

Пригоди мавпи (збірка)

Оповідання

Оповідання Назара Ілліча пана Синебрюхова

Я така людина, що все можу… Хочеш – можу землю обробити за словом останньої техніки, хочеш – яким не є рукомісцем займусь, – все в мене в руках кипить і крутиться.

А щодо абстрактних предметів – там, можливо, розповідь розповісти чи якийсь тоненький ділок з'ясувати, – будь ласка: це для мене дуже навіть просто і чудово.

Я навіть запам'ятав, людей лікував.

Мельник такий жив-був. Хвороба в нього, можете собі уявити, – жаба хвороба. Мельника того лікував. А як лікував? Я, може, на нього тільки й глянув. Глянув і говорю: так, говорю, хвороба в тебе жаба, але ти не журись і не лякайся - хвороба ця безпечна, і навіть прямо тобі скажу - дитяча хвороба.

І що ж? Став мій мірошник з того часу кругліти і рожевіти, та тільки в подальшому житті вийшов йому перетик і сумний випадок.

А на мене багато хто дуже дивувався. Інструктор Рило, це ще в міській міліції, теж дуже дивувався.

Бувало, прийде до мене, ну, як до свого задушевного приятеля:

- Ну що, скаже, Назар Ілліч товариш Синебрюхов, чи не багатий будеш печеним хлібцем?

Хлібця, наприклад, я йому дам, а він сяде, запам'ятав, до столу, пожує-покушає, ручками так ось розкине:

- Так, скаже, подивлюся я на тебе, пане Синебрюхов, і слів у мене немає. Тремтіння прямо бере, якою ти є людина. Ти, каже, мабуть, навіть державою керувати можеш.

Хе-хе, гарна людина інструктор Рило, м'який.

А то почне, знаєте, просити: розкажи йому щось таке з життя. Ну я й розповідаю.

Тільки, безумовно, щодо держави я ніколи й не задавався: освіта в мене, прямо скажу, не якась, а домашня. Ну а в мужицькому житті я цілком дорога людина. У мужицькому житті я дуже корисний та розвинений.

Селянські ці справи-делішки я ух як розумію. Мені тільки й треба якось поглянути як і що.

Та тільки перебіг мого життя не такий.

Ось тепер, де б мені пожити на повне своє задоволення, я крохобором ходжу різними згубними місцями, наче преподобна Марія Єгипетська.

Та тільки я не дуже журюся. Я ось тепер удома побував і – ні, не захоплююсь більше мужицьким життям.

Що там? Бідність, блікота та слабкий розвиток техніки.

Скажімо, ось про чоботи.

Були в мене чоботи, не відпираюся, і штани, дуже чудові були штани. І, можете собі уявити, згинули вони - амінь - на віки віків у власному своєму будиночку.

А ці чоботи я дванадцять років носив, прямо скажу, в руках. Будь-яка мокрінь чи негода – роззуюся і хлюпаю по бруду… Бережу.

І ось згинули...

А мені що тепер? Мені тепер у сенсі чобіт – труба.

У німецьку кампанію видали мені чоботи штиблетами – блікота. Дивитись на них сумно. А тепер, скажімо, чекай. Ну, дякую, війна, може, станеться – видадуть. Та тільки ні, роки мої вийшли, і справа моя з цього приводу згубна.

А все, безумовно, бідність та слабкий розвиток техніки.

Ну, а розповіді мої, безумовно, з життя, і все воістина є правда.

Великосвітська історія

Прізвище у мене малоцікаве - це вірно: Синебрюхов, Назар Ілліч.

Ну та про мене мова ніяка – дуже я навіть стороння людина у житті. Але тільки трапилася зі мною великосвітська пригода, і пішло через те моє життя в різні боки, все одно як вода, скажімо, в руці – через пальці, та й немає її.

Прийняв я і в'язницю, і жах смертний, і всяку гнуся... І все через цю великосвітську історію.

А був у мене задушевний приятель. Жахливо освічена людина, прямо скажу – обдарована якостями. Їздив він різними іноземними державами в чині камендінера, розумів він навіть, може, по-французькому і віскі іноземні пив, а був такий самий, як і не я, однаково, рядовий гвардієць піхотного полку.

На німецькому фронті в землянках, бувало, дивовижні навіть розповідав події та історичні всякі там дрібнички.

Прийняв я від нього чимало. Дякую! Багато чого через нього дізнався і дійшов до такої точки, що трапилася зі мною гнуся всяка, а серцем я й досі бадьорюсь.

Знаю: Піпін Короткий… Зустріч, скажімо, людину і спитаю: а хто є такий Піпін Короткий?

І тут і бачу всю людську освіченість, як на долоні.

Та тільки не в цьому річ.

Було тому… скільки?., чотири роки тому. Закликає мене ротний командир, у чині гвардійський поручик і князь ваше сіятельство. Нічого собі. Хороша людина.

Сторінка 1 з 3

Пригоди мавпа (оповідання)

В одному місті на півдні був зоологічний садок. Невеликий зоологічний сад, в якому знаходилися один тигр, два крокодила, три змії, зебра, страус і одна мавпа, або, просто кажучи, мавпа.
І, звичайно, різна дрібниця – пташки, рибки, жаби та інша незначна нісенітниця зі світу тварин.
На початку війни, коли фашисти бомбили це місто, одна бомба потрапила прямо до зоологічного саду. І там вона розірвалася з величезним оглушливим тріском. Всім звірам напрочуд.
Причому були вбиті три змії – все одразу, що, можливо, і не є таким вже важким фактом. І, на жаль, страус.
Інші ж звірі не постраждали. І, як кажуть, тільки відбулися переляком.
Зі звірів найбільше була перелякана мавпа, мавпа. Її клітину перекинуло повітряною хвилею. Ця клітина впала зі свого піднесення. Бічна стінка зламалася. І наша мавпа випала з клітки на доріжку саду.
Вона випала на доріжку, але не залишилася лежати нерухомою за прикладом людей, які звикли до воєнних дій. Навпаки. Вона одразу влізла на дерево. Звідти стрибнула на огорожу. З паркану на вулицю. І, як пригоріла, побігла.
Біжить і, мабуть, думає: "Е ні, - думає, - якщо тут бомби кидають, то я не згодна". І значить, що є сили біжить вулицями міста. І так сильно біжить - ніби її собаки за п'яти хапають.
Пробігла вона через все місто. Вибігла на шосе. І біжить цим шосе геть із міста. Ну – мавпа. Не людина. Не розуміє, що до чого. Не бачить сенсу залишатися у цьому місті.

Бігла, бігла та втомилася. Перевтомилася. Влізла на дерево. З'їла муху для підкріплення сили. І ще кілька черв'ячків. І заснула на гілці, де сиділа.
А тим часом їхала дорогою військова машина. Шофер побачив мавпу на дереві. Здивувався. Тихенько підкрався до неї. Накрив її своєю шинелькою. І посадив у свою машину. Подумав: «Краще я її подарую якимось своїм знайомим, ніж вона тут загине з голоду, холоду та інших поневірянь». Отже, поїхав разом із мавпою.
Приїхав до Борисова. Пішов у своїх службових справах. А мавпу в машині залишив. Сказав їй:
- Зачекай мене тут, люба. Зараз повернуся.
Але мавпа наша не стала чекати. Вона вилізла з машини через розбите скло і пішла собі вулицями гуляти.
І ось йде вона, як мила, вулицею, гуляє, походжає, задерши хвіст. Народ, звичайно, дивується, хоче її зловити. Але зловити її не так легко. Вона жива, спритна, швидко бігає на своїх чотирьох руках. Тож її не спіймали, а лише замучили марною біганею.
Замучилась вона, втомилася і, звісно, їсти захотіла.
А в місті, де вона може поїсти? На вулицях нічого такого їстівного нема. Не може вона зі своїм хвостом у їдальню зайти. Або до кооперативу. Тим більше, грошей у неї немає. Знижки немає. Продуктових карток вона немає. Жах.
Все-таки вона зайшла до одного кооперативу. Відчула, що там є щось таке. А там відпускали населенню овочі – моркву, брукву та огірки.
Заскочила вона до цього магазину. Бачить – велика черга. Ні, у черзі вона не стала стояти. І не стала розштовхувати людей, щоби пробитися до прилавка. Вона просто по головах покупців добігла до продавщиці. Схопилася на прилавок. Не спитала, чому коштує кіло моркви. А просто схопила цілий пучок моркви. І так би мовити, була така. Вибігла з магазину, задоволена своєю покупкою. Ну – мавпа. Не розуміє, що до чого. Не бачить сенсу залишатися без продовольства.

Звичайно, в магазині шум стався, гамір, переполох. Публіка закричала. Продавщиця, яка вішала брукву, та взагалі трохи непритомніла не впала від несподіванки. І справді, можна налякатися, якщо раптом поряд, замість звичайного, нормального покупця, скаче щось таке волохатий, з хвостом. До того ж грошей не платить.
Публіка кинулася за мавпою надвір. А та біжить і на ходу моркву жує, їсть. Не розуміє, що до чого.
І ось попереду всіх біжать хлопчаки. За ними дорослі. А позаду біжить міліціонер та дме у свій свисток.
І раптом, звідки не візьмись, вискочив собака. І теж погналася за нашою мавпою. При цьому, така нахабниця, не тільки гавкає і гавкає, а просто норовить схопити мавпу своїми зубами.

Наша мавпа побігла швидше. Біжить і, мабуть, думає: «Ех, думає, даремно покинула зоосад. У клітці спокійніше дихається. Неодмінно повернуся до зоосаду за першої можливості».
І ось біжить вона що є сечі, але собака не відстає і ось-ось хоче її схопити.
І тоді наша мавпа схопилася на якийсь паркан. І коли собака підстрибнула, щоб схопити мавпу хоча б за ногу, той з усієї своєї сили вдарив її морквиною по носі. І до того боляче вдарив, що собака заверещав і побіг додому зі своїм розбитим носом. Мабуть, подумала: «Ні, громадяни, краще я буду вдома спокійно лежати, ніж ловити вам мавпу і відчувати такі неприємності».
Коротше кажучи, собака втік, а наша мавпа стрибнула надвір.
А на подвір'ї в цей час колов дрова один хлопчик, підліток, Альоша Попов.
Ось він коле дрова і раптом бачить мавпу. А він дуже любив мавп. І все своє життя мріяв мати при собі якусь таку мавпу. І раптом – будь ласка.
Альоша скинув із себе піджачок і цим піджачком накрив мавпу, яка забилася в куток на сходах.
Хлопчик приніс її додому. Нагодував її. Чаєм напоїв. І мавпа була дуже задоволена. Але не зовсім. Бо Альошина бабуся одразу її не злюбила. Вона накричала на мавпу і навіть хотіла вдарити її по лапі. Все через те, що коли пили чай і бабуся поклала свою відкусану цукерку на блюдечко, мавпа схопила цю цукерку й бабусю запхала її в свій рот. Ну – мавпа. Не людина. Той якщо й візьме що, то не на очах у бабусі. А ця просто у присутності бабусі. І звичайно, довела її мало не до сліз.
Бабуся сказала:
– Загалом це вкрай неприємно, коли у квартирі живе якась макака з хвостом. Вона мене лякатиме своїм нелюдським виглядом. Стрибатиме на мене в темряві. Буде їсти мої цукерки. Ні, я категорично відмовляюся жити в одній квартирі з мавпою. Хтось із нас двох має перебувати в зоологічному саду. Невже ж неодмінно я маю перейти до зоологічного саду? Ні, вже хай краще вона там. А я продовжуватиму жити в моїй квартирі.

Михайло Зощенко

Пригоди мавпи (збірка)

Оповідання

Оповідання Назара Ілліча пана Синебрюхова

Передмова

Я навіть запам'ятав, людей лікував.

А на мене багато хто дуже дивувався. Інструктор Рило, це ще в міській міліції, теж дуже дивувався.

Бувало, прийде до мене, ну, як до свого задушевного приятеля:

- Ну що, скаже, Назар Ілліч товариш Синебрюхов, чи не багатий будеш печеним хлібцем?

Хлібця, наприклад, я йому дам, а він сяде, запам'ятав, до столу, пожує-покушає, ручками так ось розкине:

Хе-хе, гарна людина інструктор Рило, м'який.

А то почне, знаєте, просити: розкажи йому щось таке з життя. Ну я й розповідаю.

Селянські ці справи-делішки я ух як розумію. Мені тільки й треба якось поглянути як і що.

Та тільки перебіг мого життя не такий.

Та тільки я не дуже журюся. Я ось тепер удома побував і – ні, не захоплююсь більше мужицьким життям.

Що там? Бідність, блікота та слабкий розвиток техніки.

Скажімо, ось про чоботи.

І ось згинули...

А мені що тепер? Мені тепер у сенсі чобіт – труба.

А все, безумовно, бідність та слабкий розвиток техніки.

Ну, а розповіді мої, безумовно, з життя, і все воістина є правда.

Великосвітська історія

Прізвище у мене малоцікаве - це вірно: Синебрюхов, Назар Ілліч.

Прийняв я і в'язницю, і жах смертний, і всяку гнуся... І все через цю великосвітську історію.

Знаю: Піпін Короткий… Зустріч, скажімо, людину і спитаю: а хто є такий Піпін Короткий?

І тут і бачу всю людську освіченість, як на долоні.

Та тільки не в цьому річ.

Закликає. Так, мовляв, і так, каже, дуже я тебе, Назаре, поважаю, і цілком ти чарівна людина... Послужи, каже, мені ще одну службу.

Відбулася, каже, Лютнева революція. Батько старенький, і дуже я навіть турбуюся з приводу нерухомого майна. Їдь, каже, до старого князя до рідного маєтку, передай ось цей лист у самі, тобто його ручки і чекай, що скаже. А дружині, каже, моїй, прекрасній полячці Вікторії Казимирівні, низенько вклонися в ніжки й підбадьориш якимось словом. Виконай, каже, це для бога, а я, каже, ощасливлю тебе сумою і пущу в нетермінову відпустку.

– Гаразд, відповідаю, князю ваше сіятельство, дякую за вашу обіцянку, що можливо – вчиню.

А в самого серця вогнем грає: ех, гадаю, як би це виконати. Полювання, гадаю, отримати відпустку та багатство.

А був князь ваше сіятельство зі мною все одно, як на одній точці. Поважав мене з приводу незначної історії. Звичайно, я вчинив героїчно. Це вірно.

Стою разів спокійнісінько на годиннику у княжої землячки на німецькому фронті, а князь ваше сіятельство балує з приятелями. Тут же між ними, запам'ятав, сестричка милосердя.

Ну, звичайно, гра пристрастей і розбещена вакханалія... А князь ваше сіятельство із себе п'яне, пісні грає.

Стою. Тільки чую раптом шум у передніх окопчиках. Надто так шумлять, а німець, безумовно, тихий, і ніби раптом атмосферою на мене пахнуло.

Ах ти, гадаю, так твою так – гази!

А пошесть легенька така в нашу, в російську сторону.

Беру спокійнісінько зелінську маску (з гумою), збігаю в земляночку.

– Так, мовляв, і так, кричу, князю ваше сіятельство, дихай через маску – гази.

Дуже тут стався жах у земляночці.

Сестричка милосердя - бяк, з котушок геть, - мертва падаль.

А я стяг князю вашого сіятельства на волю, багаття розклало за статутом.

Запалив… Лежимо, не тріпнемося… Що буде… Дихаємо.

А гази… Німець – хитра каналія та й ми, безумовно, тонкість розуміємо: гази не мають права осісти на вогонь.

Розгромна постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Зірка» і «Ленінград» 1946 року, що викликала переслідування Ахматової та Зощенка, відома всім. Але не всі знають, за що саме посипалися

Розгромна постанова ЦК ВКП(б) про журнали «Зірка» і «Ленінград» 1946 року, що викликало переслідування і відомо всім. Але не всі знають, за що саме посипалися шишки на голову Михайла Михайловича. Формальним приводом послужила дитяча розповідь «Пригоди мавпи», вперше опублікована в «Мурзилці»

Історія така. Опублікована в грудневому номері журналу “Мурзилка” за 1945 рік дуже смішна, а головне, зовсім безневинна дитяча розповідь «Пригоди мавпи», була потім перевидана у трьох книгах і без відома автора передрукована журналом «Зірка».
Ось фрагмент цього твору, який згодом послужив яблуком розбрату:

«...А у дворі тим часом колов дрова один хлопчик, підліток, хтось Альоша Попов.
Ось він коле дрова і раптом бачить мавпу. А він дуже любив мавп. І все життя мріяв мати при собі якусь таку мавпу. І раптом, будь ласка.
Альоша скинув із себе піджачок і цим піджачком накрив мавпу, яка забилась у куток на сходах.
Хлопчик приніс її додому. Нагодував її. Чаєм напоїв. І мавпочка була дуже задоволена. Але не зовсім. Бо Альошина бабуся одразу її не злюбила. Вона накричала на мавпу і навіть хотіла вдарити її по лапі. Все через те, що коли пили чай і бабуся поклала свою відкусану цукерку на блюдечко, мавпочка схопила цю цукерку бабусі і запхала її в свій рот. Ну – мавпа. Не людина. Той якщо й візьме що, то не на очах у бабусі. А ця просто у присутності бабусі. І, звичайно, довела її мало не до сліз.
Бабуся сказала:
- Загалом це вкрай неприємно, коли у квартирі живе якась макака з хвостом. Вона мене лякатиме своїм нелюдським виглядом. Стрибатиме на мене в темряві. Буде їсти мої цукерки. Ні, я категорично відмовляюся жити в одній квартирі з мавпою. Хтось із нас двох має перебувати в зоологічному саду. Невже ж неодмінно я маю перейти до зоологічного саду...
Альоша сказав своїй бабусі:
- Ні, бабусю, вам не треба переходити до зоосаду. Я вам гарантую, що мавпа більше нічого у вас не з'їсть. Я навчу її їсти з ложечки. І пити чай зі склянки. Щодо стрибків, то не можу ж я заборонити їй лазити на лампу, що висить на стелі. Звідти, звісно, вона може стрибнути вам на голову. Але ви, головне, не лякайтеся, якщо щось станеться».

На погляд звичайного читача, це просто розповідь для дітей… Але ж вся справа в інтерпретації! Якщо придивитися, то у змісті оповідання можна побачити таке, що у страшному сні не насниться.
Секретар ЦК у своїй сумнозвісній доповіді стверджував: «Якщо ви уважніше вчитаєтеся і вдумаєтеся в розповідь «Пригоди мавпи», то ви побачите, що Зощенко наділяє мавпу роллю вищого судді наших громадських порядків і змушує читати щось на кшталт моралі радянським людям. Мавпа представлена як певний розумний початок, якому дано встановлювати оцінки поведінки людей. Зображення життя радянських людей, навмисне потворне, карикатурне та вульгарне, знадобилося Зощенку для того, щоб вкласти в уста мавпі гаденьку, отруєну антирадянську сентенцію щодо того, що в зоопарку жити краще, ніж на волі, і що в клітці легше дихається, ніж серед радянських. людей».
Після цієї доповіді та випущеної слідом постанови ця розповідь стає «кримінальною», а разом з нею «кримінальною» стає і вся творчість Зощенка. Письменник, якого знали всі – від вчорашнього лікбезівця до академіка, який не впустив своєї слави протягом двох десятиліть, у постанові був затаврований як «негідник», «хуліган» і «подонок літератури», що «глумиться над радянськими людьми». Його вигнали зі Спілки письменників та позбавили продовольчих карток, що було нагальною необхідністю у перший повоєнний рік. Його ім'я, отримавши статус лайки, випало з літературного побуту. Багато хто думав, що і він сам теж випав із життя. Але він прожив ще дванадцять болісних років.

Головна героїня оповідання Михайла Зощенка «Пригода мавпи» з циклу «Оповідання про війну» — мавпа, яка мешкала у зоопарку одного південного міста. Коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, на територію зоопарку впала бомба. Від вибуху клітка, в якій жила мавпа, перекинулася і мавпочка вибралася на волю. Налякана, вона побігла геть із зоопарку і незабаром опинилася за містом. Там її побачив і підібрав водій вантажівки.

Водій, доїхавши до міста Борисів, пішов у справах, а мавпу залишив у кабіні автомобіля. Але мавпа на місці сидіти не стала, вона вибралася з машини і вирушила гуляти містом.

Незабаром їй захотілося їсти. Тоді вона забігла до одного з магазинів, де торгували продуктами. Мавпа схопила пучок моркви і вибігла геть. За викрадачкою моркви почалася справжня гонитва, у якій брали участь як діти, і дорослі. Ще й собака за мавпочкою погнався.

Собака майже зумів схопити мавпочку, але той вивернувся і застрибнув на паркан. Собака став підстрибувати, намагаючись схопити мавпу, і тоді той спритно вдарив собаку морквиною по носі.

Після цього мавпа зістрибнула із паркану у двір одного будинку, де хлопчик Альоша Попов колов дрова. Альоша любив тварин, і він зумів упіймати мавпочку. Альоша приніс мавпочку додому, щоб вона залишилася тут жити, але його бабуся була проти цього, бо за обідом мавпа стягла в неї цукерку.

Коли наступного дня Альоша пішов до школи, бабуся відчинила кватирку і мавпа втекла надвір. Там її впіймав інвалід Гаврилович. Він вирішив продати мавпочку на ринку, але спочатку вирушив разом з нею в лазню. Мавпа в лазні не сподобалася, і вона звідти втекла, викликавши черговий переполох. І знову за нею почалася погоня.

Вона закінчилася тим, що мавпочка вибігла просто назустріч Альоші Попову. Альоша схопив мавпочку на руки. До нього підійшов інвалід Гаврилович і почав вимагати віддати мавпочку йому. Але Альоша відмовився віддавати мавпочку, запевняючи, що вона належить йому. Тут з натовпу вийшов водій автомобіля, який першим знайшов мавпу і сказав, що мандрівниця має жити у хлопчика, який явно її любить і добре доглядатиме за нею і ніколи нікому її не продасть.

З того часу мавпочка живе в Альоші вдома. Вона навчилася сидіти за столом та їсти ложкою рисову кашу.

Такий короткий зміст оповідання.

Головна думка розповіді Зощенка «Пригода мавпи» полягає в тому, що війна принесла біди та нещастя не лише людям, а й тваринам. Бомба, що впала на зоопарк, занапастила багатьох тварин і зробила бездомною мавпочку. І тільки участь добрих людей дозволила мавпці знайти новий будинок та нову родину.

Оповідання вчить бути уважним і дбайливим стосовно тварин, особливо до таких екзотичних, як мавпи.

В оповіданні мені сподобався водій автомобіля, який, хоч і першим знайшов мавпочку, вирішив віддати її хлопчику Альоші, зрозумівши, що той добре про неї піклуватиметься.